Цей розділ об’єднує п’ять реальних історій родин, які отримують підтримку в КІДДОМ. Кожна з них — приклад того, як комплексний підхід, прийняття і наполеглива праця батьків дають результат. Ми дякуємо кожній сім’ї за довіру і готовність ділитись своїм досвідом.
Євгенія Подгорна, мама 6-річної доньки з аутизмом: коли з'являється підтримка — з'являється прогрес
Євгенія Подгорна разом із дітьми (крім доньки є молодший син, нормотиповий) переїхала до Києва з Краматорська, рятуючись від війни. Шукала підтримку, адже одна з її дітей має інвалідність — аутизм. У 2024 році через соціальні мережі Євгенія дізналася про Академію розвитку, підтримки та соціальної адаптації дитини «КІДДОМ» і звернулася до нас. З того часу пройшов рік — і сьогодні Євгенія з вдячністю розповідає про важливі зміни.
«Ми прийшли, коли донечка була ще в підгузку, зовсім не говорила і майже не розуміла мову. Тепер вона — без памперсу, частково розуміє мовлення й навіть намагається повторювати слова за спеціалістами. Якщо це слово “жовтий”, вона каже “жьоутий” — але це вже є! З огляду на те, що не було зовсім нічого — це велике досягнення.»
Євгенія особливо цінує комплексний підхід: з дитиною одночасно працює кілька фахівців, а також відбувається постійна робота з батьками.
«Результати — це не тільки робота з дитиною, а й з мамою. Саме так ми змогли відмовитись від підгузків. Фахівці КІДДОМ працюють не “аби як” — вони дійсно зацікавлені у результаті. Вони запитують, підтримують, адаптуються, і головне — ставляться до дітей з любов’ю. Це відчувається»
Для Євгенії участь у програмі стала не просто корисною, а трансформаційною — для всієї родини. І тепер вона бажає КІДДОМ лише розвитку:
«Я бажаю вам тільки процвітання й розширення. У вас чудова команда. У порівнянні з іншими центрами — ви не просто “відпрацьовуєте урок”. Ви дійсно навчаєте й допомагаєте»
Історія Катерини Пашко, мами Марії (15 років) та Матвія (13 років): коли сім’я втрачає дім, але не силу
Катерина Пашко разом із родиною приїхала до Києва з Херсона у 2022 році, рятуючись від війни. Двоє дітей з аутизмом, нове місто, втрачене житло, відсутність підтримки — перший рік був найскладнішим. Але завдяки випадковій зустрічі з сусідкою та її рекомендації, Катерина дізналась про Академію «КІДДОМ». І цей крок став для родини початком нового етапу.
«Ми були самі. Нове місто, нові обставини, чоловік на новій роботі, а ми — в чотирьох стінах. Цілий рік пішов на звикання. Спеціалістів майже не було, навчались дистанційно. Це був втрачений рік. Але з 2023-го, коли потрапили до КІДДОМ, усе почало змінюватися.»
В Академії родина знайшла не тільки кваліфікованих фахівців — логопеда, дефектолога, корекційного педагога, психолога, — а й розуміння та підтримку.
«У наших дітей підлітковий вік, і це окрема історія. Але в КІДДОМі ми нарешті отримали необхідну допомогу. Це ніби сам Бог нас сюди привів.»
Катерина щиро ділиться про своїх дітей — дуже різних, але таких важливих одне для одного. Старша донька Марія — енергійна, емоційна, активна. Син Матвій — замкнутий і стриманий. Утім, він часто орієнтується на сестру, яка відкритіша до соціуму. Вони не заважають одне одному — вони доповнюють.
«Матвій, якщо не знає, як реагувати, повторює за Марією. І це теж форма адаптації.»
Сама Катерина — не тільки мама, а ще й свій власний психолог. Вона навчилась тримати ресурс, але й знайшла віддушину в роботі з психологом в КІДДОМі.
«Ми малювали, вирізали — це був час, коли я могла не думати, куди бігти, що робити. Я була просто в моменті. Це було важливо. Я вже прийняла свою ситуацію, але навіть тоді — підтримка не зайва.»
Сьогодні Катерина з упевненістю говорить: життя родини в Києві налагоджується. Крок за кроком. Завдяки людям, які не залишають наодинці.
Історія Лариси Яцун, мами 11-річної Яни: «Вона вчить нас жити і бути справжніми батьками»
Коли родина Лариси переїхала з Каховки до Ірпеня, навколо було — нікого. Ні знайомих, ні підтримки. Лише невідомість і тиша нової квартири. «Ми — вимушені переселенці. Шукали для Яни допомогу — і всюди чули “ні”», — згадує вона.
Інклюзивно-ресурсний центр відмовив. Школа прийняла, але попередила: з такими дітьми не працюють. «Я була розгублена. Як мама, я робила все, що могла. Але почувалась дуже самотньою».
І тоді трапився пост від КІДДОМ. «Вони шукали таких, як ми — переселенців із дітьми, які потребують особливої уваги. Я подзвонила. І почула: “Приходьте. Ми чекаємо вас”». Вже більше двох років Лариса та Яна є частиною спільноти КІДДОМ.
«На момент, коли ми прийшли, у Яни було до десяти слів у словниковому запасі. Сьогодні вона говорить. Не дуже чітко, але впевнено. Знає літери, читає по складах, навіть уривки пісень вивчає. Це неймовірно».
А ще — спокій. У дитини і в мами. «Раніше ми не могли вийти нікуди: істерики, страхи. Зараз можемо відвідати магазин, бізнес-центр, домовитись про щось. Це — величезна перемога».
Та найбільше змінилось, каже Лариса, не це. «Тут працюють не тільки з дитиною. Працюють з нами, з батьками. І це — безцінно. Мене навчили, як розмовляти з Яною, як підтримати її, як не боятися. Я думала, що школа — це про соціалізацію. А насправді — це про родину. Про те, що мама теж має знати, як бути поруч».
Життя стало інакшим. Легшим. «Мені стало легше жити. І Яні стало легше з усіма нами. Вона має старшого брата, з яким я вже можу її залишити. А раніше — це було неможливо».
Лариса з ніжністю розповідає про чоловіка: «Він став ще ближчим до неї. Ми катаємось разом на велосипедах, на самокатах. Він завжди щось вигадує — навіть ролерну площадку. Пробує, падає, встає — і так разів шість, поки не вдасться. Це така сімейна пригода — і вона для Яни».
«Я відчуваю: наша родина тримається на Яні. Вона — серце. Вона вчить нас бути дисциплінованими, терплячими, згуртованими. Ми стали більше батьками. І більше людьми».
«І знаєте, що? Ми з КІДДОМ. І ми не плануємо звідти йти».
Історія Наталії Воробйової, мами 10-річного Вови: «Я зрозуміла: зі мною все добре. Я — нормальна мама»
Через деякий час після народження молодшого сина Наталія відчула себе винною. «Я думала, що просто не справляюсь. Що я — погана мама», — зізнається вона.
У Наталії є старша донька, майже доросла, і молодший син. Вона часто порівнювала: чому тоді було “інакше”? «Я думала: може, я тоді більше уваги приділяла, була молодша, енергійніша… А зараз щось упустила. Може, надто багато працювала, і щось не встигла. Так мені й батьки казали: “Треба було більше займатись”. І я тиснула на нього. Іноді ми просто щось робили, а потім я ловила себе на крику».
Почуття провини не відпускало. Син не хотів читати, відмовлявся вчитись. Наталія шукала пояснення: «Я думала, може, він просто ще не доріс. Але як не доріс, якщо у шість років не хоче вчитись читати?..»
Зміни прийшли, коли з’явилось розуміння. Діагноз. Новий підхід. «Мені сказали: не тому, що ви не стараєтесь, а тому, що в дитини інші потреби. Я тоді зітхнула: зі мною все добре. Я — нормальна. І він — не лінивий, просто не може. От не може. Як розряджена батарейка».
Тепер вона пояснює це Вові: «Не “ти поганий”, а “в тебе просто зараз не вистачає ресурсу”. Зробив чотири приклади — молодець. Два інші зробимо в суботу. І йому стало легше. Він перестав казати “я якийсь не такий”».
Наталія навчилась будувати для Вови алгоритми, простір без відволікань. «У нього висять наліпки — “Роби уроки”. Це він сам собі написав. Бо може заглядатися на лєго, а потім бачить цей напис і повертається до зошита».
Вони разом читають книги. «Ми прочитали “35 кілограм надії” — там про хлопчика, який теж не любив школу. І Вова побачив: є діти, як він. І це нормально».
А коли прийшли в КІДДОМ, стало ще легше. Бо з’явилась спільнота. «Він побачив дітей, у яких схожі виклики. Я бачила, як йому стало простіше. “Я — не один”, — це важливо».
Були і фізіологічні труднощі. «Ми не одразу зрозуміли, що він погано чує. Поведінка, нерозуміння матеріалу — це було не про лінь, а про слух. Зараз у нього є слуховий апарат — і проблема вирішена».
Сьогодні Вові 10. І він уже може те, що здавалось недосяжним. «Ми з дитинства намагались навчити його їздити на велосипеді. Але не виходило. А рік тому — поїхав. Це для мене стало символом. Мозочкова стимуляція, нейропсихолог, слуховий апарат, КІДДОМ — усе спрацювало. Це був прорив».
Наталія каже, зміни здаються невеликими щодня. Але коли дивишся на відстані — вони вражають. «Родичі приїхали, включили відео з минулого дня народження. І я слухаю, як він говорить зараз… “Оце прорив!” — думаю. Бо коли ти в процесі — не помічаєш. А потім — не впізнаєш свою дитину».
«Я дуже вдячна КІДДОМ. Тут ми знайшли комплексний підхід. А головне — я знайшла себе. Без провини. З вірою. І з любов’ю до своєї дитини, такої, як вона є».
Історія Юлі Матвіїшиної, мами 5-річного Максима: «Мені досі важко прийняти діагноз. Але я мушу вистояти — заради нього»
Юля побачила повідомлення про КІДДОМ у телеграм-групі для ВПО. «Синові виповнилось чотири роки, але нас нікуди безкоштовно не брали — бо не було інвалідності. А тут я написала — і нас взяли. Так ми і познайомились з КІДДОМ».
Максим прийшов у проєкт «Дитина з аутизмом», і з того часу почалась щоденна, наполеглива робота. «Ми займаємось п’ять разів на тиждень, і я ще додатково працюю з ним вдома. Зміни відбуваються щодня. І вони дуже радують».
Юля бачить кожну дрібницю як перемогу: «За цей рік він навчився чекати. Для гіперактивної дитини — це величезний крок. В нього ще затримка мовлення, складна поведінка, але вже є комунікація з дітьми, він взаємодіє з дорослими, не боїться дивитись в очі. Над цим теж працювали».
Раніше Максим не хотів їсти сам. «Дівчата з КІДДОМ робили з ним вправи на координацію, на дрібну моторику — і він почав сам брати ложку. Це було складно. Але тепер він їсть самостійно. Звісно, ще бувають протести. Але ми рухаємось».
Особливо важливими стали зміни в соціалізації. «На майданчику він почувається вільно. З’їжджає головою вниз — і йому не кажуть: “Не випачкайся!”. Бо якщо треба наситити сенсорику — значить, треба. Хочеш в калюжу — йди. Потім підемо додому».
Юля дуже дбайливо говорить про індивідуальні потреби Максима. Але не приховує болючого досвіду. «Він ходив у звичайний садочок на дві години — і його там ображали. Діти його булили. Він нікого не чіпав, але діти були жорстокі. Я перестала його туди водити. Виходить, що звичайний садочок — це біль. А в спеціалізованому — інша крайність: йому складно, бо він прагне контакту, а інші діти не завжди дивляться в очі. Тому КІДДОМ — це поки що найкраще місце для його розвитку і спілкування».
Максим навчився стрибати, перестрибувати, грати м’ячем. І головне — грати разом. «Він не стоїть на місці. Він змінюється. Завдяки цим заняттям він інакше сприймає себе і світ».
Юлі не легко. «Це моя єдина дитина. І чому так сталося — я досі не розумію. Я довго не могла прийняти діагноз. Я ж з самого народження — масажі, центри, заняття, шукала причину. Нам довго не ставили “аутизм” — лише “затримка розвитку”. І тільки після спеціальних аналізів діагноз підтвердили».
У КІДДОМ вона отримала не лише підтримку для дитини, а й особисту. «Психолог працювала зі мною. Коли в мене опускались руки, вона зустрічалась зі мною. Давала тести, вправи, слова, щоб знову зʼявилися сили рухатись далі».
Юля також ходить на групи психологічної підтримки батьків. «Вони дуже потрібні. Це не просто знання, це обмін, підтримка, розуміння. Інші батьки кажуть: “Нам допомогло — ми зробили так”. Це дуже надихає. Я раніше уникала всього цього. А тепер шукаю всі можливості і методи, які допоможуть моїй дитині розвиватися».
«Мені досі важко прийняти ситуацію, але я мушу. Я маю вистояти — бо він у мене один. І він вартий усього найкращого».